Розхристані думки

Розхристані думки

Зараз я погано пишу і коротко думаю. Сили та розуму вистачає на два-три речення. Таких, щоб злітали, щоб метафора і емоція. Добре виходить тільки оце: «щоб вони повиздихали в муках».

У дитинстві у нас була гра, яка дорослим здавалася непристойною: після кожного речення треба було додавати «в трусах» або «без трусів». Якщо речення були задовгі, то можна було додавати до їхніх складових. Дуже смішно виходило з передовицями «Правди» (хоча якої – піонерської, комсомольської, підписної за 2 рублі, здається, на рік). «Мирні ініціативи радянського уряду – в трусах – знайшли відгук – без трусів – у керівництва низки африканських країн – в трусах».

 Знаю, що це дурня.

 Але якщо сьогодні після кожного написаного мною речення вставляти «щоб вони повиздихали в муках», то все – на диво – виходить. І ритм, і сила, і метафора. Без них – розірваність, короткі думки, часті три крапки і повна відсутність повітря.

 А наприкінці – замість останнього акорду – річка-невеличка. Ні те ні се. Щоб вони повиздихали в муках!

 ***

 Я шукаю себе там, де мене точно немає, оскільки більше немає тієї мене, яка була впевнена у тому, що світ – так чи інакше – справедливий.

Я намагаюся не дивитися на себе в дзеркало, і не тому, що боюся побачити там страшне, старе, змучене своє обличчя. А тому, що боюся не побачити жодного. Або побачити щось геть інше, якого я не знаю.

Мене зовсім не лякає лють і прокляття, якими – чи тільки якими – я тепер живу. Мене можуть розрадити тільки види спалених танків і – чого брехати – спалених орків. Все моє людське пішло на дно, якого немає.

Мені не шкода цієї частини мого людського. І я не буду за це вибачатися. «Не стати такими, як наші вороги!» – перестерігають добрі люди.

Ми не станемо. Ніхто не може стати такими. Давайте визнаємо їх мертвеччину унікальність і не будемо більше боятися стати як вони.

І взагалі, можна вони більше ніколи не будуть прикладом – ані поганого, ані дуже поганого?

«А давайте не будемо виглядати в очах цивілізованого світу варварами, які хочуть відплати?»

Давайте, в чому проблема? Давайте тільки навчимо цивілізований світ правилу «двох стін», між якими можна сховатися від ракетних ударів (але можна і померти). Навчимо їх також, як срати (чи правильно «здійснювати акт дефекації»?) у поліетиленовий пакетик, як рити ями, якщо пощастить вийти з підвалу, щоб заховати в одній – оці пакетики, а в інших – трупи тих, хто вчора був твоїм сусідом, другом або родичем.

Помічними будуть також інструкції «як втекти мінними полями» та «як пити воду з калюж».

Ще перед тим, як являти цивілізації неварварське обличчя, дамо наші старовинні – від 1932–1933 років – рецепти макухи, вареної миші та борщу з трави попід деревами і кори з них. А на додачу розкажемо, як ховати від «визволителів» жінок та дівчат, щоб вони не зґвалтували їх всією ротою, а також собак та кішок, щоб вони не з’їли їх живцем.

 «Лють з’їдає нас самих!»

Та невже? Але вибір простий: або лють з’їдає зсередини, або тебе – такого м’якенького, інтелектуального, на дзені та тілесних практиках – теж зсередини випотрошить ворог. І тебе, і дітей, і бабусю, і твого славетного папугу, який, на відміну від тебе, знає про «Смерть ворогам!» Це ж хто його навчив, га?

Коли лють остаточно зжере нас ізсередини, ми нарешті станемо схожими на машину, яка буде стріляти на звук. «Правда посередині», «треба домовлятися», «ліберальні русські», «вони в Херсоні (Донецьку, Бердянську, Маріуполі…) самі того хотіли», «білоруси на нас не нападали»… Що там ще?

Стріляти спокійно, без нервів, із красивим цивілізованим, трохи втомленим  обличчям, повсякчас заряджаючи знову і знову пістолет, автомат, міномет, HIMARS і рушницю, завбачно заховану з кінця 1940-х років.

Не можна скомандувати люті: «Стій, раз-два!» Вона відповість на звук. Але не розгнівається. Ми як невдячні діти: пролетіли на ній повз весну та повз літо (зрештою, хтось встиг їх відчути?), ми зросли нею, зарядилися, ми лопнули в багатьох місцях, зашили їх нашвидкуруч і тепер хочемо/маємо позбавитися?

А що буде замість неї? Ну, крім неварварського обличчя та мови без ненависті?

Що?

 ***

Перша нормальна монографія – так, щоб зібрати добре джерела, зрозуміти їх, дати слово свідкам, побачити процеси з дистанції… Перша нормальна монографія про нашу війну вийде років через сім-десять після Перемоги.

До того будуть стоси спогадів, збірників усних історій, фотоальбомів, інтерв’ю. До того історія війни буде розтягнута між болем та політичними інтересами, неможливістю говорити та бажанням взяти гроші на кіно…

Розтягнута, як міна. Чи як міна на розтяжці.

Міна – вибухне. Ще ніколи і нікому з тих, кому випало опинитися посеред Історії, не вдавалося уникнути її суду. Або так – її сторінок.

Куди б не дівся (дай боже йому здоров’я та довгих літ) Борис Джонсон, як би любили чи не любили його у Великій Британії, він – уже на вершині. Якщо з пафосом: на Олімпі. Поруч із Черчиллем, якого так ніжно любить сам і якого не завжди любили співвітчизники. Маріо Драггі може не повернутися в крісло прем’єра, не стати президентом Італії, може взагалі піти на пенсію, але він – вже на сторінках, де Італія нарешті серед перших, серед сильних, серед ціннісних.

Оскільки слова, пов’язані з Польщею, Литвою, Латвією та Естонією, йдуть тільки разом зі сльозами вдячності, то всі порожні місця на сторінці – не порожні, а мокрі. А як висохнуть, то будуть цілі томи про них, про їхню безстрашність, потугу, гідність, здатність не ламатися та не коритися.

В тій монографії, що вийде років через сім, багатьом буде місце, але не всім воно сподобається. І я зараз не про московію (сподіваюсь, що на той час рух «фрі фром раша» доведе справу нашої Перемоги до кінця. Тобто до власне московії в кордонах царя Івана Третього. Чи це їм забагато?)

Не сподобається, оскільки наука може бути використана в пропаганді, але не є нею. Навіть тов.Сталіну не вдалося видалити з голів читачів питання про «причини поразки красної армії на першому етапі війни», як не вдалося примусити всіх забути, що до людей він звернувся аж 3 липня, пересидівши свій страх десь на дачі. В якомусь сенсі 3 липня 1941 Сталін був герой, бо не втік.

Як не витоплювали з себе «правильні» тексти радянські історики, з мильного розчину завжди вилізали або мільйони полонених, або неймовірні втрати на передовій, або відсутність техніки та зброї, або «спалена земля» – єдине, що залишалося людям після втечі красної армії. Зрештою, і після повернення – також.

В якій би дупі не ховали пакт Молотова-Ріббентропа, його частина все одно стирчала, доводячи страшну річ: війну СРСР почала як союзник нацистської Німеччини.

Зрештою, щось таки радянським історикам вдалося: генералісимус побєди, Зоя, Матросов, Гастелло, Єгоров і Кантарія.

Але Історія з великої літери належить усім. Зрештою, навіть з малої теж може належати. І поки радянські історики зводили багатотомну конструкцію зі звичного матеріалу – гівна та палок, іноземні відкривали для себе і для читачів найтемніші і найсвітліші сюжети, нарощуючи джерельну базу через дані власних розвідок, секретні документи, радянські армійські архіви, що за недоглядом потрапили до «союзників». Через спогади також. Декотрі, читаючи ці спогади, багато сміялись, бо дивувалися тому, як можна так брехати, але швидко втомилися.

Рейки, лекала, за якими пишеться історія війни, – відомі. Можна навіть сказати – усталені. Люди та військові дії. Це два грандіозних напрями, які перетинаються постійно. Але їх також можна дрібнити, ділити на окремі теми, серед яких, наприклад, важливою складовою є передумови війни.

Як сталося, що війна сталася? Як її прогледів світ? Як її прогледіла жертва та її керівництво? Чому?

Кожна війна має детальні описи передумов. Наша буде мати їх також.

Це дуже важко – бути всередині війни. Важко і боляче. Але куди як болісніше побачити правду про себе, написану такою, як вона є. А не такою, якою вона виглядає у промовах, відосах та кримінальних справах проти генералів та волонтерів.

 У народі кажуть: «війна все спише». Підозрюю, що так кажуть не в нашому народі. Бо повернення Степана Бандери засвідчує як раз зворотне.

Війна не списує – війна виважує героїв і висвітлює зрадників та боягузів. Її рахунки – можливо, не одразу – стають прозорими, зведеними до останньої цифри і до останнього слова. І допоки це останнє слово не буде написаним, робота не припиниться.

Ми й досі вивчаємо греко-перські війни…

Війна – це назавжди. До останнього імені, останнього зрадника, останнього слова загиблого, останньої вулиці, якою прокотилося горе. Про жінок, дітей, чоловіків, школи, магазини, залізниці, про масову культуру, насилля, шпигунів. Про тил, про партизана та сили спеціального призначення, про катів та їхню смерть, про меми та жарти, про пам’ятки та пам’ятники…

Найбільш безжальна історія до тих, хто не розуміє, де він і що робиться саме зараз: з ним або нею, зі світом, з правдою та брехнею, з ціною життя та ціною слова… Її милість тільки в тому, що – не написана до Перемоги – вона всім дає шанс на зміни, на перехід на сторону світла. (Крім, звісно, русських.)

Я б не хотіла писати таку монографію впродовж семи років. Але я б хотіла її прочитати. А потім спробую свою. І не я одна. Це не погроза, це перевага (чи вада? Не знаю) професії.