Діалоги про війну. Олександр Михед та Вітольд Шабловський

В. Ш.: Сашко, я дуже радий тебе бачити і мати нагоду поспілкуватися. Тішуся, що Міжнародний ПЕН, Український ПЕН, Українські студії в Гарвардському університеті та моє видавництво — «Старий Лев» — дали мені можливість побачитися з тобою хоч так. Мені б хотілося почати нашу розмову з перших моментів війни. Як війна почалася для тебе?

О. М.: Привіт, Вітольде. Я також дуже вдячний ПЕН за можливість поспілкуватися, адже я — палкий шанувальник твоїх книжок. Вони відкрили мені багато нового, тож мені цікаво поговорити з тобою про всі ці речі.

З першого ж дня війна почалася на повну. У нас з дружиною… був — мені потрібно навчитися говорити про наш будинок у минулому часі — отже, у нас був будинок за 30 кілометрів від Києва, у Гостомелі. Війна почалася 24 лютого. О 8 ранку ми почули перші вертольоти і бомбардування гостомельського аеропорту. Він одразу ж став важливою точкою на карті подій. Близько 10 ранку я подзвонив мамі. У моїх батьків була квартира в Бучі. За 10 хвилин їзди від нашого таунхаусу. Вікна виходили на гостомельський аеропорт, тож з балкона мама бачила, що там відбувається, як росіяни намагаються захопити аеропорт і 13 гелікоптерів, які його бомблять.

Це був досвід перших годин. Перед війною у нас був план А, план B і план С. Ми розуміли, що щось трапиться, підготували тривожні валізки. Наш план А — якщо росіяни почнуть наступ на Донбасі; план B — якщо почнуть просуватися з півночі; і план на найгірший випадок, план С, чи план Z, як його можна назвати зараз, — якщо вони з’являться в Києві. Але ми ніколи не очікували цього в перший же день, не очікували, що за один день вони будуть просто всюди. З тими тривожними валізками ми залишили дім о 5 вечора 24 лютого. Наш сусід, наш янгол-рятівник, допоміг нам з дружиною та собакою Лісою виїхати. Вранці 25 лютого ми були в Чернівцях.

У цієї історії є й інший бік. Близько 40-50 мешканців нашого комплексу таунхаусів залишалися в тому пеклі протягом 2-2,5 тижнів. Вони пережили появу кадирівців перед своїми дверима. Солдати націлили на жінок зброю, змусили їх стати на коліна і таким чином залишити будинки. Хто ви такі, щоб змушувати людей залишати домівки отак? Це відбувалося протягом тих двох тижнів.

Найгірше те, що ми не знайшли потрібних слів, щоб змусити батьків покинути бучанську квартиру. Вони були готові залишатися там стільки, скільки треба. Батьки пробули в пеклі Бучі 16 днів, в імпровізованому бомбосховищі. Обоє моїх батьків — професори літератури. Коли я вперше після евакуації говорив з батьком, він запитав мене, чи пам’ятаю я слова Варлама Шаламова, відомого радянського письменника, автора «Колимських оповідань» про ГУЛАГ. Він говорив, що жодна людина не повинна пережити концтабір. Тато ж сказав, що жодна людина не повинна пережити таке бомбардування, перебувати в перших рядах театру війни. І, ясна річ, жодна людина не повинна пережити таке у сімдесятилітньому віці.

Словом, батьки вирвалися після двох тижнів бомбардувань. Зараз вони в Чернівцях. Усе, що мають ці двоє відомих літературознавців, — старий Ford. Ще у них був чорний кіт, який помер через місяць війни. У своїх соцмережах я бачив багато історій про те, що в перші місяці війни почали гинути тварини. Це щось символічне. Цей кіт пережив 16 днів бомбардувань, довгу дорогу до Чернівців, а потім не зміг жити далі. Я розумію, що в масштабах Маріуполя, Чернігова і всіх історій з Бучі та Ірпеня історія про кота — не така сильна, але для мене це символ того, що сталося з нами за цей місяць.

В. Ш.: А що сталося з квартирою батьків у Бучі?

О. М.: Українська армія зайняла будинок для знищення ворога. Це сталося на самому початку. Кілька днів батьки жили у людей, яких до того не знали. Поки вони чекали, що бомбардування в Бучі вщухнуть, до них прийшов якийсь чоловік і запитав щось типу «А чого ви тут? Ідіть до нас».

Зараз ми не знаємо, що з їхньою квартирою. Там досі російська армія. Там мародери. Варвари. Ми бачили безліч фотографій з Ірпеня, з Бучі, з Гостомеля, як ці нацистські окупанти забирають найпростіші, найзвичніші речі нашого повсякденного життя. Не знаю, щось типу Snickers’ів чи Nutell’и, не кажучи вже про ноутбуки. Є навіть фото того, як вони забирають килими. Ну ким треба бути, щоб класти килим на танк? Ви що збираєтеся його везти у свою Бурятію або Чечню? Ось що відбувається. Не йдеться про славу російської армії, про порятунок українців чи ще щось подібне. Йдеться про те, щоб забрати наше взуття, наші штани і спідню білизну. У нас є величезний архів стенограм розмов російських військових з родинами. Вони дзвонять жінкам і дітям, і кажуть, ой, ви б подивилися, як живуть ці українці, ой, тут було житло з гарним ремонтом, ця сім’я жила добре, але я взяв тобі пальто чи навіть вітаміни. Це — масштаб їхнього розуміння.

В. Ш.: Слів немає. Моя остання книжка — «Росія з кухні». У ній йдеться про те, як Росія використовує кухні та їжу для розбудови власної імперії та завоювання інших країн. Там можна прочитати про Голодомор, Чорнобиль, війну в Афганістані. Те, що ти зараз розповідаєш, дуже нагадує мені історії з афганської війни. Солдати з Радянського Союзу — такої гордої і багатої країни, з такою кількістю філософів, другої або, як вони вважали, першої країни у світі — поїхали в сільський Афганістан, країну, яку вони не поважали. І раптом зрозуміли, що в Афганістані можна купити відеомагнітофон, можна купити телевізор, або штани, яких не купиш в Радянському Союзі, в славному Радянському Союзі. У них був культурний шок. Все те, на чому вони виросли, все те, в чому вони були настільки впевнені, що вони — велика країна і таке інше… Як і зараз, як ти говориш, ті звичайні солдати, може, з Чечні чи Бурятії, але також з Росії, зрозуміли, що живуть у жахливому місці, що навіть селянин в Афганістані живе краще, ніж вони. Думаю, зараз у них схожий культурний шок. Ти б з цим погодився?

О. М.: Безумовно. Це підтверджують їхні дзвінки додому. Вони шоковані. Після Майдану в Україні стартувала програма децентралізації. Бюджет громади здебільшого залишається в цій громаді. І зараз малі населені пункти розвиваються швидше, мають належне освітлення, дороги, спортивні майданчики. Для окупантів це шок. В Ірпені та Бучі просто прекрасна інфраструктура. Росіяни прийшли, побачили це. І ці чудесні міста стали об’єктами бомбардувань і обстрілів.

У міжнародних ЗМІ я намагаюся побачити думку про те, що ми повинні скасувати російську культуру. Те саме я намагаюся транслювати у своїх роботах. Нам потрібне це скасування. Не знаю, на 80 років, на 100 років. Треба скасувати її на всіх рівнях. Починаючи з виставок, режисерів, кіновиробництва, перекладів російської класики… Будь ласка, ніяких перекладів Достоєвського, поки не припиниться ця війна і нам не виплатять репарації. Що ти про це думаєш?

В. Ш.: Після Другої світової війни в Німеччині почався процес денацифікації. Навіть у школі діти повинні були вивчати, що німці та нацисти робили під час Другої світової війни. В Росії нічого подібного не відбулося. Коли я був у Москві, а я був там більше 20 разів, знаєш, у мене виникало неприємне відчуття. От є масовий убивця, а в центрі столиці — його могила. Яку країну можна побудувати на цій труні? Яку країну можна побудувати на масових вбивствах? Загалом в Росії прикривають очі на безліч питань, але не на Леніна. Ідеш у мавзолей — маєш бути страшенно серйозним. Наче в церкву йдеш.

О. М.: Така ж історія з музеєм Сталіна в Горі. Він там — сакральна фігура.

В. Ш.: Точно. Усі мають його поважати. Яку державу можна побудувати, якщо не говорити чесно про власне минуле? Коли Україна виграє цю війну — а я в цьому впевнений — і коли Путін буде в Гаазі — я сподіваюся, його відпустять до Гааги, а не отруять раніше, — мені здається, Росії потрібно, щоб у них протягом кількох десятиліть у шкільних програмах діти дізнавалися правду про те, ким був Сталін, ким був Ленін, про Радянський Союз, про Путіна та про всі війни, які він розпочав, і їхні лідери загалом. Якщо в німців була денацифікація, то в росіян мала б бути, якби це назвати, деленінізація, десталінізація, декомунізація, будь-яке «де-». Має бути програма з п’яти де- у школах. В кінці якої — депутінізація.

О. М.: Оскільки ми згадали Путіна. У книжці «Як нагодувати диктатора» ти дослідив багатьох диктаторів, як-от Іді Амін, Фідель Кастро, Саддам Хусейн і Пол Пот. Якщо говорити про постать Путіна. Хто він? Хто такий пан Путін? Він — класичний диктатор чи в ньому є щось особливе?

В. Ш.: Класичний. У якийсь момент усі диктатори втрачають контакт з реальністю. Спочатку вони позбуваються людей, які їм не плескають. Вони такі самовпевнені, так переконані, що роблять все якнайкраще, тому не люблять незгодних. Усі диктатори так робили. Саддам Хусейн убив усіх своїх друзів і міністрів, які не аплодували під час його промов або не погоджувалися з його рішеннями. Те саме було з Іді Аміном. У кожного диктатора є момент, коли він мусить централізувати владу. До цього моменту з ними можна говорити і навіть у чомусь переконати. Але настає момент, коли вся влада в їхніх руках, і це — найнебезпечніший момент для всіх диктаторів, тому що саме тоді вони починають робити помилки.

Я вважаю, що перша помилка Путіна полягає в тому, що навколо нього більше немає людей, які можуть сказати йому правду. Ви ж бачите його зустрічі. До речі, вони дуже відрізняються від того, що робить український президент, коли спілкується зі своїми міністрами, як із групою друзів. А Путін за цим абсурдно довгим столом. Про нього вже стільки мемів. У кожного диктатора настає момент, коли він винищує людей. Думаю, що для Путіна цей момент настав. І саме тоді починаються помилки.

Що далі? По-різному у різних випадках. Може статися державний переворот, як у випадку Іді Аміна. Може бути війна і повішення, як у випадку Саддама Хусейна. Може бути Гаага, як зі Слободаном Мілошевичем. У Росії улюблений спосіб поводження з людьми, яких там більше не хочуть бачити при владі, — отруєння. Саме цього я б і очікував. Якби я був Путіним, перше, що я б щодня перевіряв, чи знаю я людей на кухні. Наприклад, так почалася війна в Афганістані. Змінили кухарів, які готували їжу для президента Афганістану. А той так довіряв росіянам, що не помітив. Ця заміна була ознакою того, що президента планували отруїти. Знову ж таки, на місці Путіна я б перевіряв, хто у мене на кухні. По-друге, я б перевіряв кожну страву, кожну чашку чаю, просто все, що я беру навіть близько до рота.

О. М.: Тому треба мати такий довгий стіл, щоб бути якомога далі від усіх.

В. Ш.: Подейкують, це через Covid, але я припускаю, що він боїться, буцім на нього можуть напасти з якимись хімічними речовинами. Ти чув історію про двох українських перемовників і Абрамовича? Їх отруїли якимись хімікатами. Знаєш щось про це?

О. М.: Я чув про це, але подробиць не знаю. Мене взагалі дивує, що Абрамович у цій групі перемовників.

В. Ш.: Він був у Польщі. Ходять чутки, що таємно зустрічався з Джо Байденом. Ніхто не знає, про що вони говорили, але Абрамович — такий собі посланець Путіна.

О. М.: Який сенс у тому, щоб він брав участь у таких масштабних переговорах про війну? Це якось безглуздо.

Повернімось до диктаторів, якими вони були в минулому? Вся ідеологія Путіна базується на погляді на минуле, а не на погляді в майбутнє. Йдеться про славу ленінської армії та про зомбі-державу. Це характерно для всіх диктаторів? У їхніх країн немає майбутнього?

В. Ш.: Іноді так буває. Диктатори мусять пояснити людям, чому влада належить їм. Зазвичай вони шукають якесь хороше пояснення, яке могло б пробудити емоції. Як правило, його легше знайти в історії. Саме тому диктатори люблять історію, тим більше, що багато людей її майже не знає, просто знають деякі факти. От ці факти можна загорнути у красиву упаковку пропаганди і продавати натовпу. Гарний приклад — Пол Пот, масовий убивця з Камбоджі. Він намагався перепродати ідеологію Великої Кхмерської імперії XII-XIII століття, яка не мала нічого спільного із сучасною Камбоджею. Але для людей це було гарне пояснення. Буцім, між нами та старими добрими кхмерами є зв’язки. Ось тому нам треба революція, треба повбивати людей, щоб Камбоджа знову стала величною.

Диктатури починаються з повернення чогось старого. Диктатори не можуть просто взяти країну і керувати нею. Вони мусять щось відродити. Знову зробити Росію величною, знову зробити Америку величною. Коли божевільний приходить до влади, він не намагається реформувати; він намагається здійснити революцію. З російської точки зору, мені б хотілося, щоб у них був лідер, який міг би реформувати країну, який міг би припинити те, що вони роблять з часів Петра Першого — продовжують будувати імперію. Вони не можуть зупинитися. У них люди голодують, живуть у жахливих умовах. Як стало зрозуміло в українській війні, там до людей ставляться гірше, ніж люди на Заході ставляться до собак. Росіяни не поважають своїх загиблих солдатів. І все ж вони хочуть побудувати імперію.
Мені б хотілося, щоб Росія хоч одного разу зупинилась і зосередилася на собі. У них достатньо території, достатньо людей і достатньо природних ресурсів, щоб бути щасливими, і якщо одного дня вони вирішать використати цей потенціал не для олігархів і мафії КДБ, не для побудови імперії, а для свого народу, то добре було б всьому світу і самим росіянам.

О. М.: Гарний момент поговорити про хороших росіян. Чи є зараз у світових ЗМІ місце для голосу хороших росіян? Яка твоя думка з цього приводу?

В. Ш.: Ти мене зараз про Марину Овсяннікову питаєш?

О. М.: Вона — яскравий приклад. Нещодавно ти писав про неї матеріал для польських ЗМІ.

В. Ш.: Коли мене питають про хороших росіян, я відповідаю, що зараз не час судити, хто хороший, а хто — ні в Росії. Час підтримати Україну, підтримати Маріуполь. Час говорити і фіксувати усі воєнні злочини Росії в Україні. Коли закінчиться війна, коли Путін буде в Гаазі чи на цвинтарі, тоді можна говорити на цю тему. Відверто кажучи, я з першого дня не вірив, що Марина Овсяннікова може бути справжньою. Хоча, це вже інша тема.

Сашко, чи не можеш ти трохи розповісти про те, що сталося з тобою? Я знаю, що твій будинок розбомбили... Що сталося з твоїм будинком? Куди ви переїхали пізніше?

О. М.: У Чернівцях ми з другого дня війни. Десь 4 березня сусід надіслав нам фото нашого таунхаусу. Там вибухнула величезна міна чи ще щось… Будинок розтрощили, наче він — картковий. Сусід пожартував, що в нього ще є ключі від наших дверей, на що я відповів, що, якщо будинок в такому стані, то ключі йому вже не потрібні, туди можна зайти просто так. Тепер я письменник без архіву, без фізичної пам’яті. Людина без дитячих фотографій і фотографій батьків. Ось так. У мене більше немає бібліотеки, немає кабінету, де я працював. Це — типова історія внутрішньо переміщеної особи. А ще — відчуття, що все починається з нуля. Як ми тут жартуємо, війна — найкращі ліки проти кризи середнього віку. Треба все починати спочатку. Більше немає середини кар’єри. Більше немає середини життя. Все треба починати наново. І це може спрацювати з людиною середнього віку, такою, як я, але це дуже жорстоко для людей такого віку, як мої батьки, яким по 70 років. У них була нова квартира, в якій вони прожили 9 чи 10 місяців, яку вони дуже любили. Знову ж таки, вони не мають архіву, не мають бібліотеки, яку збирали все життя. Є ще жарт про наші бібліотеки. Ми розуміємо, що якщо будинок не згорів чи щось подібне, то навряд чи когось зацікавлять наші книжки, перші видання українських поетів 1950-х чи українських прозаїків 1960-х. Сподіваюся, вони не цікаві російським чи українським мародерам, які не розуміють цінності таких книжок чи архіву. Ось це хіба їх і врятує. Хоча впевненості у цьому немає.

В. Ш.: Можна запитати, після тих 16 днів, які твої батьки провели в Бучі, як вам вдалося вивезти їх звідти у Чернівці? Чи можлива евакуація людей з Бучі?

О. М.: Це був тривалий процес. Мені здається, що це якась євангельська історія. Як сказав Варлам Шаламов, ніхто не повинен таке пережити. Тому що ми бачимо тільки спустошення і найгірше виявлення людської натури. З іншого боку, мої батьки зустріли просто дивовижних ангелоподібних людей, які їм допомогли.

Як я вже згадував, кілька днів вони жили у сім’ї чужих їм до того людей. Потім із Бучі почали відкривати зелені коридори. Два-три дні батьки намагалися виїхати, але їм не вдавалося. Окупанти розстрілювали людей. Коридори закривали. Якось батьки знову пішли на місце зустрічі, але людей було занадто багато, тому їм довелося чекати іншого коридору. Нарешті їм пощастило виїхати на власному автомобілі. А в Києві один чоловік сів за кермо їхньої автівки і довіз їх до Чернівців. Все це — ланцюжок щасливих випадків, щасливих моментів, просто євангельської допомоги від людей. Я говорю про це так, бо нам вдалося це зробити через протестантську громаду, до якої належить моя дружина. Таким було їхнє служіння людям. Ось так мої батьки опинилися тут.

Як досліднику, мені довелося прочитати багато книжок про найгіршу сторону людства. Цю тему я також намагаюся дослідити у своїх роботах. Утім, зовсім інша історія, коли ти бачиш це не як дослідник, а як звичайна людина. Я не впевнений, що досвід — правильне слово для тих подій, які ми зараз переживаємо. Це щось нове. Ми з дружиною говоримо одне одному, що у нас немає жодних почуттів щодо зруйнованого будинку, жодних переживань з приводу того, що зараз відбувається. Ми знаємо, що маємо бути дуже зосередженими й працювати якомога більше, щоб бути корисними нашій країні, а ще — заради перемоги. Я розумію, що не хочу рефлексувати над цим так званим досвідом або тим, що сталося, тому що зараз це — некорисно. Це частина наших нових особистостей, нас самих.

В. Ш.: Те, що ти говориш, — дуже зворушливо. Звичайно, тут, у Польщі, ми зовсім в іншій ситуації. Але ж відомо, що приблизно 2 мільйони українців приїхали у Польщу. Більшість з них залишається у великих притулках лише на кілька ночей, тому що поляки забирають їх додому. У нас — схожі відчуття. Ми забули, як жили до початку війни. Зараз ситуація зовсім інша і люди пристосовуються.

О. М.: Ось про що я думав останні дні. Кожен спогад, який виникає в пам’яті… наприклад, ми святкували 5-ту річницю з дружиною, або я закінчив нову книжку, або у нас була така хороша подорож у Францію… і тоді до кожного спогаду потрібно додавати слова «а потім почалася війна». Це переломний момент у житті. Він повністю змінює погляд на минуле і спогади. Мені важко думати про минуле. Йдеться не про те, щоб бути в зоні комфорту, бути щасливим. Річ у тім, що це була зовсім інша реальність. А потім почалася війна. Я цілком згоден, що ті активісти з Польщі, Чехії, Румунії чи інших країн, які беруть участь у наданні допомоги біженцям, допомагають їм, які перебувають на передовій цієї кризи біженців, я впевнений, що їхнє життя повністю змінилося.

В. Ш.: Звісно, це зовсім інша ситуація, адже ми просто намагаємося допомогти. У вас же — буквально — війна. У тебе зруйнований будинок. Це зовсім інше. Однак, я думаю, що в цьому регіоні ми природно знаємо, що таке війна. Не потрібно пояснювати це людям. Наприклад, як письменник, я спостерігаю, що мені бракує слів. Я вживаю набагато менше слів. Особливо коли спілкуюся з друзями з України. Зазвичай я досить балакучий і люблю жарти й анекдоти, але з початком війни моя манера говорити змінилася. Здається, що в цьому регіоні ми маємо щось у ДНК, якийсь процес дія-реакція. Починається війна, і ти природно знаєш, як себе поводити. Ми знаємо, що це не тільки українська війна. У Польщі ми знаємо, що Україна стала першою країною, на яку напали, але це стосується всіх нас. Путін напав, по-перше, на імперію колишнього СРСР, а по-друге, — на весь західний світ.

О. М.: Це правда. Я думаю ще над дечим. Над синхронізацією, над тим, що люди відчувають одночасно. Коли почалася війна на сході України у 2014 році, це був такий локальний досвід. Ми намагалися допомогти, робили все можливе, розмірковували, досліджували, говорили, старалися бути корисними, але переживав це усе один регіон. Зараз, коли йде повномасштабна війна, ми переживаємо її одночасно в різних частинах України. Це розуміння, про яке ти говориш, — що це також війна проти інших країн — це і є наш досвід. Йдеться про спільну мову, про спільний досвід, який ми проживаємо. Йдеться навіть про спільний словниковий запас. На армійському сленгу є знак «+». Людина отримує інформацію і просто ставить цей знак. Треба бачити, скільки цих плюсів ми маємо у повсякденному спілкуванні за останній місяць. Мова, яка раніше використовувалася в армії, зараз поширюється і вживається серед населення. Знову ж таки, як ти говориш, ми намагаємося не бути балакучими, спрямовуємо енергію не на розмови, а на дії.

Питання від глядачів: Що ви думаєте про оцінку війни на Заході, про їхній погляд на війну, який може відрізнятися від точки зору України та Польщі?

В. Ш.: Я відчуваю, що у нас дуже схожі погляди на війну з Україною. Ми цілком природно розуміємо, що означає напад Росії. Очевидно, що на Заході є щось більше. Історія Марини Овсяннікової, яку ми коротко згадали, — це продукт для Заходу, для західного телебачення, ідеальний продукт казки про хороших росіян, які проти війни, які протестують, які потерпають від санкцій. Думаю, чим далі на Захід, тим менше людей розуміють, як це — жити в тіні Росії.

О. М.: Вони намагаються встановити рамки діалогу між митцями. Уявляю, як наступні 10-20 років нас зводять на панельних дискусіях, мовляв, ви — інтелектуали, ви повинні бути як голуби миру, повинні знайти інтелектуальний діалог, без емоцій. Відверто кажучи, я вже втомився від таких спроб. Немає можливості для діалогу, коли у нас війна, коли немає денацифікації чи, як сказав Вітольд, програми п’яти «де-», через які мають пройти росіяни. Зараз не час для діалогу, і часу для діалогу не буде, поки не відбудеться цей де- процес у всьому суспільстві, у всіх спільнотах і на всіх рівнях Росії.

В. Ш.: Слухаючи Сашка, я думаю, що зараз — вдалий момент, щоб фактично закінчити Другу світову війну. Завдяки українській армії, яка виконує таку величезну роботу, ми маємо шанс покінчити з другою диктатурою, з якою не було покінчено після закінчення Другої світової війни. Сподіваюся, зараз сприятливий момент. Путін допустився жахливої помилки. Я дуже сподіваюся, що його влада рухне. Думаю, що це можливо. І це кардинально і дуже глибоко змінить Росію. Я дуже сподіваюся, що це станеться.

Питання від глядачів: Чим інтелектуали можуть допомогти Україні сьогодні?

О. М.: Треба уточнити, йдеться про український контекст чи про світовий. Зараз я говорю англійською для всього світу, намагаюся охопити ширшу аудиторію. Ми розуміємо, що ви втомилися від цієї війни, по всьому світу і у ваших країнах різні кризи, і простору для такого довгого марафону співпереживання країні, яка бореться за перемогу у війні проти росіян, — обмаль. Будь ласка, не забувайте про нас. У момент, коли ви втомитеся, будь ласка, згадайте цю мить, коли я прошу вас про допомогу, прошу вас бути з нами. Поки ви ділитеся інформацією про цю війну, чи то своїми думками, чи то офіційною позицією України, чи ідеями українських письменників і художників, — ви допомагаєте. Не втомлюйтеся від цього. Це довга-довга історія. Нам потрібна ваша підтримка, ваша допомога та ваше співчуття, а також ваша готовність допомагати нам. Минув тільки перший місяць, коли всі допомагали фінансово, але що буде через 5 чи 10 місяців? Нам буде потрібна ваша фінансова підтримка, щоб йти до свободи і перемоги.

В. Ш.: З точки зору Польщі, як суспільство, ми створили безпечний простір для українців, місце, куди вони можуть приїхати і залишатися стільки, скільки потрібно. Я пишаюся поляками і українцями. Я спостерігав за сварками щодо польсько-українських масових вбивств під час Другої світової війни. Я спостерігав, як Росія намагається сварити нас з цього приводу. І я пишаюся тим, що ми відкрили кордони, що приїхало 2,5 мільйона українців. Немає ані сутичок, ні бійок. Тільки росіяни закидають інформацію в інтернет, намагаючись нас розділити. Ми не даємо їм цього зробити. Ми створили безпечний простір для людей, які тікають із зони бойових дій, щоб дати простір українській армії боротися з нашим спільним ворогом.

Як письменник і як людина, яка десятки разів була в Україні, — менше разів у Росії, хоча там я теж був, — я намагаюся пояснити людям, що відбувається. Іноді люди не розуміють, що деякі моменти в російській історії повторюються. Росія не вчиться на власних помилках. Знаючи історію, можна краще зрозуміти, що відбувається, і що може статися. Зараз мій фейсбук — моя приватна воєнна газета, де я пояснюю, що відбувається в Україні.